Connect with us

Trashik.NEWS

Материалы

Справа Марківа в Італії: роль гібридного правосуддя та упереджених ЗМІ

zmina.info

Минулого тижня в Італії розпочався розгляд апеляції на вирок українському нацгвардійцю Віталію Марківу, якому італійський суд призначив 24 роки позбавлення волі за нібито причетність до загибелі італійського фотокореспондента Андреа Роккеллі в травні 2014 року на Донбасі.

В Україні звинувачення, висунуті Марківу, та безпрецедентно жорсткий вирок вважають абсурдними. Водночас італійське суспільство в переважній більшості не має сумнівів, що українець скоїв найтяжчий злочин проти свободи слова та заслуговує саме на таке покарання.

Чи були слідство та суд неупередженими й справедливими? Чи мала право Італія судити Марківа за національними законами як свого громадянина? Як суд застосовував під час процесу міжнародне право? Яку роль відіграли у визначенні винного та ухваленні вироку ЗМІ?

Український Центр громадянських свобод і російський Правозахисний центр “Меморіал” спільно створили міжнародну комісію, щоб провести незалежний аналіз ефективності слідства. До комісії також увійшли українські, російські та французькі правозахисники, правові аналітики та фахівці з міжнародного права. Зокрема, французький Центр сприяння міжнародному захисту та український Центр “Нова Європа”.

Напередодні початку розгляду апеляції учасники комісії оприлюднили свої попередні висновки про ефективність слідства та дали відповіді на згадані питання. Вони сподіваються, що апеляційний суд буде неупередженішим та справедливішим і врахує докази та свідчення, якими знехтував суд першої інстанції. Наступне засідання апеляційного суду в справі Марківа відбудеться 15 жовтня. 

Як розвивалися події

Італійський фотокореспондент-фрілансер Андреа Роккеллі в супроводі російського журналіста і правозахисника Андрея Миронова 24 травня 2014 року поїхав у район пагорба Карачун біля міста Слов’янська Донецької області, де на той час точилися бої між українськими збройними силами й проросійськими бойовиками. Вони загинули під час мінометного обстрілу. З ними також був французький фотожурналіст Вільям Рогелон. Йому пощастило вижити. Відомо також, що журналісти в зоні конфлікту пересувалися цивільною машиною без розпізнавальних знаків у супроводі таксиста і невстановленої досі людини.

Тоді ж, у 2014-му, за фактом загибелі Андреа Роккеллі в Україні поліція відкрила справу з розслідування причин трагедії. Україна одразу заявила, що загибель іноземних громадян сталася внаслідок збройної сутички між проросійськими сепаратистами та українськими силами. Але протягом двох років розслідування конкретних підозрюваних не з’явилось. Із 2016 року справу передали СБУ, яка розслідувала її як теракт. Українські правоохоронці наполягали, що саме від куль сепаратистів загинули журналіст і перекладач. Але остаточних висновків розслідування, як і безпосередніх винуватців злочину, не надано досі.

Тим часом родина загиблого журналіста Роккеллі, не задоволена якістю розслідування української сторони, ініціювала відкриття справи в Італії. Прокуратура міста Павія, вивчивши факти, заявила, що знайшла підозрюваного, який дав команду відкрити прицільний мінометний вогонь по фотокореспонденту.

А 30 червня 2017 року в місті Болонья за підозрою в загибелі Роккеллі був затриманий заступник командира взводу батальйону імені Кульчицького нацгвардієць Віталій Марків, який приїхав до Італії відвідати матір. Віталій має подвійне громадянство – українське та італійське. Це, зокрема, дозволило італійській стороні безперешкодно затримати й судити його за законами своєї країни. Через два роки після затримання, 12 липня 2019 року, суд міста Павія призначив Марківу 24 роки ув’язнення, визнавши його винним у причетності до вбивства італійського фоторепортера Андреа Роккеллі.

Водночас доводи захисту, висновки українського слідства та покази свідків з України про те, що Марків ніяк не міг цього зробити, бо його підрозділ не мав тоді мінометного озброєння та перебував у 1700 метрах від місця загибелі журналістів, звідки не міг ані розгледіти їх, ані влучити в них з наявного автомата Калашникова, присяжні не взяли до уваги.

Крім того, згідно із заявами очільників МВС та Генпрокуратури, українські слідчі пропонували італійським колегам створити спільну групу для розслідування трагедії. Зокрема, провести слідчий експеримент поблизу Слов’янська, на місці вбивства Роккеллі. Але Італія від такої пропозиції відмовилася.

Презумпція винуватості від італійських ЗМІ

Чому з-поміж 150 українських військових, які перебували в той час на горі Карачун, на роль винного в смерті журналіста обрали саме Віталія Марківа?

Фактично приводом для порушення кримінальної справи слугувала коротка публікація в газеті Corriere della Sera. Журналістка Іларія Морані процитувала слова неназваного українського капітана:

“Тут не жарти, ви не маєте наближатися: це для нас стратегічне місце. Зазвичай ми не стріляємо в напрямку міста і цивільних осіб, але щойно ми бачимо рух, ми заряджаємо важку артилерію. Це сталося з машиною двох журналістів і перекладача. Тут немає точного фронту, це не така війна, як у Лівії”.

Як розповів виданню ZMINA експерт російського правозахисного центру “Меморіал” Дмитро Борко, потім з’ясувалося, що той, кого вона назвала капітаном, – це старший сержант батальйону Нацгвардії імені Кульчицького Віталій Марків. Але під час слідства і суду стало відомо, що розмовляла з Марківим не сама Морані, а її колега – журналіст Марчелло Фаучі: вона просто стояла поруч і чула розмову лише з одного боку. Пізніше, виступаючи як свідок обвинувачення в суді, Фаучі заявляв, що під час їхньої розмови Марків не визнавав участі своєї або свого підрозділу в обстрілі журналістів, а лише висловлював здогади.

“Отож зовсім маленька замітка, в якій наведено неточні факти, та ще й цитату з чужих слів, стала спусковим гачком для цієї справи”, – каже Борко.

Катерина Зарембо, асоційована аналітикиня Центру українського центру “Нова Європа”, зауважила на презентації, що більшість наступних публікацій про справу Марківа в італійських ЗМІ містили посилання на згаданих вище журналістів і всі вони фактично транслювали презумпцію винуватості.

“Якщо ми подивимося на заголовки, то вони не спростовуються в тексті. Наприклад, “Заарештовано діджея-кілера”, “Заарештовано вбивцю Роккеллі”. До рішення суду було ще далеко, але це був єдиний підозрюваний”, – розповідає аналітикиня.

Вона також наводить кліше і наративи, які загалом використовують в італійських публікаціях про Україну, зокрема про конфлікт на сході.

Наприклад, в одній з опорних публікацій журналіста Гасі є фраза, що після 2014 року до українського парламенту прийшли праворадикали. Але це вже давно загальновідомо, що на виборах 2014 року партія “Правий сектор”, яка декларувала виражену націоналістичну ідеологію, набрала 2%.

Є такі кліше, за словами Зарембо, що Андрій Парубій, колишній спікер українського парламенту, заснував партію, яка за ідеологією близька до ідеології Гітлера.

“Також італійські ЗМІ пишуть, що люди, які підтримують Марківа на процесі, скандують гасла і є бритоголовими, нібито відсилаючи до радикальних скінхедів. А це не так. Люди, які підтримують Марківа на процесі, не є бритоголовими й не є праворадикалами. І цим людям не надавали слова в статтях, які висвітлюють процес. Ми бачимо посилання лише на італійську сторону. Сторона захисту, люди, які підтримують Марківа, їхня позиція взагалі не представлені. І це суперечить журналістським стандартам”, – каже Зарембо.

Експертка також зауважує на надмірній емоційності повідомлень про Марківа та Роккеллі. Гугл-пошук, каже вона, за ключовим словом “Роккеллі” видає значно більше публікацій, ніж за ключовим словом “Марків”. Про нього пишуть некрологи, про те, яким журналістом він був, якою чесною, порядною і професійною людиною, які в нього були заслуги та премії, яким він був сім’янином. Його в більшості публікацій називають не Андреа, а Енді, всіляко транслюючи емпатію до загиблого колеги й вимогу справедливості.

“Що впало мені у вічі: ця вимога справедливості є, по суті, ключовою в позиції тих, хто пише про процес. І для сторони обвинуваченого Віталія Марківа, і для сторони загиблих Роккеллі та Миронова очевидне саме очікування справедливості. У цьому певний спільний знаменник.

Але водночас у розумінні італійської преси вимога справедливості прирівнюється до засудження Віталія Марківа. І є безумовне сприйняття його як винного. Ніхто не припускає, що він може бути невинуватим”, – підсумовує експертка.

Гібридне застосування міжнародного права

Суперечливим вважають експерти й застосування інструментів правосуддя під час процесу над Віталієм Марківим.

Представник Києво-Могилянської академії, кандидат юридичних наук Дмитро Коваль пояснює, що італійці судили Марківа за національним кримінальним кодексом як за вбивство журналіста й одночасно використовували, там де їм було потрібно, елементи міжнародного гуманітарного права для воєнних злочинів.

Але, за словами фахівця, національне право і міжнародне право не герметично стикуються. Адже в національному праві будь-якої держави немає положень, які кажуть, що для злочинів у зоні збройного конфлікту не можна застосовувати загальнокримінальні статті.

Те саме стосується кримінальної відповідальності. У кримінальних кодексах Європи, зокрема й Італії, не сказано, що, коли людина належала в межах міжнародно-правової реальності до сторони, яка брала участь у конфлікті, і не скоїла воєнного злочину, але вчинила діяння, яке могло б вважатися злочином, кримінально караним поза межами контексту такого конфлікту, то така особа не повинна бути притягнута до кримінальної відповідальності.

“Через це негерметичне стикування ми в межах міжнародно-правової реальності кажемо про застосування міжнародного права, в межах національно-правової реальності ми кажемо, що судам складно застосувати це міжнародне право в конкретних кейсах”, – зазначив Коваль.

Він констатує, що італійський суд дуже гібридно застосовував міжнародне право. З одного боку, була застосована загальнокримінальна стаття для покарання винного, як вважав італійський суд, в обстрілі журналіста на Сході України. Ця загальнокримінальна стаття передбачає покарання за вбивство, але не скоєння воєнного злочину.

Водночас у межах розслідування, надаючи докази суб’єктивного злочину, наявності наміру, італійські суд і прокуратура багаторазово зверталися до міжнародно-правових механізмів, цитували Женевські конвенції, інші положення міжнародного права і казали, що ці норми міжнародного права в якийсь спосіб підтверджують провину суб’єкта злочину.

Ці посилання не були стратегічно вивірені між собою, тому що в одному посиланні могло йтися про загальний конфлікт без визначення його виду, в іншому разі застосовувалася Женевська конвенція 1949 року, яка стосується лише міжнародних збройних конфліктів. Разом з тим жодні висновки, крім того, що жертви були під захистом цих конвенцій, не робилися.

Водночас, за визначенням, приміром, Міжнародного кримінального суду, з 30 квітня 2014 року на території Сходу України розвивався неміжнародний (внутрішній) збройний конфлікт. Паралельно до нього виник міжнародний збройний конфлікт, однак лише в липні цього ж року.

Тож таке гібридне застосування міжнародного права італійським судом не дає можливості говорити, що суд врахував наявні норми міжнародного права, наголошує Дмитро Коваль.

Він пояснив, як справді мала б працювати система правосуддя, якби національний правоохоронець, національний прокурор і національний суд зверталися до положень міжнародного гуманітарного права.

Найперше суд мав би визначити, який саме конфлікт існував на Сході України на момент загибелі журналіста. Чи це справді був не міжнародний збройний конфлікт, як про це каже Міжнародний кримінальний суд? Чи все ж таки це був міжнародний збройний конфлікт? Адже від виду конфлікту багато що залежить. По-перше, застосовуване право і список тих воєнних злочинів, які можуть бути скоєні. Від цього також залежить, чи користується захистом, так званим привілеєм комбатанта, суб’єкт злочину. Так, у міжнародному збройному конфлікті його учасники користуються привілеєм комбатанта. Це значить, що їхні діяння не можуть бути покарані національними судами доти, доки ці діяння не містять у собі складу воєнного злочину. У випадку з неміжнародним збройним конфліктом такого привілею не існує. Тоді можна карати навіть за участь у збройному конфлікті.

Наступним мало б стати питання про те, хто є суб’єктом цього злочину. Якщо цей суб’єкт злочину є військовослужбовцем сторони конфлікту, навіть якщо цей конфлікт не міжнародний, тоді має вмикатися функціональний імунітет, який захищає такого військовослужбовця від національного переслідування. Водночас подвійне громадянство такої особи не має значення. Бо коли в межах судової системи ЄС з’являється проблема подвійного громадянства, то національний суд має застосовувати концепцію ефективного або переважного громадянства.

Це значить, що потрібно спочатку визначити, чи справді особа з подвійним громадянством, яка брала участь у збройному конфлікті, є переважно громадянином тієї країни, де в разі суду нівелюється її функціональний імунітет. Або все ж вона є переважно громадянином країни, що бере участь у конфлікті, і тоді функціональний імунітет має силу.

“Це той алгоритм, за яким мав би рухатися італійський суд і за яким мали б представлятися позиції в справі, яку ми сьогодні обговорюємо. На жаль, цього не було зроблено”, – підсумував Коваль.

Суперечливість зафіксованих судом свідчень та зволікання української сторони

Також експерти, які аналізували ефективність слідства щодо Марківа в Італії, відзначають суперечливість показів, наданих свідками в суді.

Так, експерт російського центру “Меморіал” Дмитро Борко, який вивчив справу Марківа, під час презентації результатів аналізу зауважив, що висновки судового розслідування нагадують йому російські суди.

Як приклад він навів свідчення французького фотожурналіста Вільяма Рогелона, який вижив під час обстрілу.

Борко відзначив, що свідчення Рогелона переповнені емоціями та його спогадами про передчуття  швидкої смерті, адже він був у шоковому стані. Але ці покази суд назвав цілковито безпристрасними, точними й такими, що свідчать про озвучення ним лише фактів. Він наводить фразу з матеріалів суду: “Рогелон, безумовно, є надійним свідком”.

Водночас, каже експерт, раніші й пізніші зафіксовані судом свідчення про одні й ті самі події суперечать одні одним.

“Коли група прибула до того району, проросійських прихильників там не було”, – наводить Борко цитату з матеріалів суду. Тим часом Рогелон у свідченнях розповідає, що спершу до їхньої канави зайшли якісь люди й обстріляли його: не українці, які за два кілометри сиділи, а якісь інші. А потім, коли він вибрався на дорогу, зустрів ще 30 бойовиків біля фабрики.

Борко не побачив з боку суду прагнення розібратися, звідки насправді почався вогонь по журналістах. Адже експерт не знайшов відповіді на це запитання в матеріалах суду.

“Я не побачив у матеріалах суду відповіді на три головних питання, які суд мав поставити. Чи міг Марків побачити журналістів, які приїхали й вийшли з машини? Чи міг він розуміти, що це саме журналісти, а не донбаські ополченці, які займали всю територію Слов’янська і навколишніх селищ і які саме з цієї точки обстрілювали Карачун і українські позиції? І нарешті, хто ухвалював рішення про відкриття вогню? Суд багато розмірковував на цю тему, але серйозної аргументації я поки не знайшов. Не можу сказати, що її нема, але вона потребує значно глибшого вивчення матеріалів”, – розповідає Борко.

Експерт також навів кілька мап території, які ставлять під сумнів твердження суду, що Марків міг розгледіти групу журналістів, а якби навіть розгледів, то ніяк не міг ідентифікувати їх саме як журналістів.

Після презентації Дмитро Борко також зауважив у коментарі ZMINA, що негативну роль у слідстві відіграло зволікання української сторони у відповідь на запити італійців:

“Було кілька прохань до Міністерства юстиції України. Спершу вони були проігноровані, потім Мін’юст давав відписки.

На той час відбувалася зміна прокурорів, тому так вийшло. Але італійці сприйняли це як штучний саботаж, журналісти почали писати, що український уряд покриває своїх злочинців. Коли нарешті українська прокуратура очухалась і надіслала якісь матеріали й кілька свідків, то до їхніх показів поставились із недовірою”.

За словами експерта, коли українські свідки почали описувати позицію Марківа, точку, з якої він не міг бачити той роз’їзд, де перебували журналісти, це було сприйнято присяжними як намагання витягти його.

“Свідки доводили, що нацгвардійці мали лише легку зброю, ні артилерії, ні мінометів у них не було. Їхня функція була в тому, щоб повідомляти про рух. Кожен мав свою зону. Кожен повідомляв про щось підозріле. Армійці висилали спостерігачів, завданням яких було повідомлення інформації про пересування, а не ухвалення рішень. І Марків точно не вирішував, відкривати вогонь чи ні. На що суд сказав: ми ж казали, що він був навідником”, – розповідає Бортко.

Керівник Центру сприяння міжнародному захисту із Франції Карина Мокаленко під час презентації висловила думку, що їхня організація була запрошена до групи з аналізу тому, що вони вміють залишатися дуже нейтральними до самого кінця досліджень і завжди готують свої доповіді з огляду на різні думки.

Центр сприяння міжнародному захисту відправив на суд співробітницю організації Анну Петухову, яка працює над найскладнішими справами. Вона має залишатися нейтральною, вивчити матеріали обох сторін.

Після першого засідання апеляційного суду, яке відбулося 29 вересня, Петухова надіслала перший звіт. Зокрема, вивчала, якою мірою, з погляду близьких убитих, постраждалих від цього дійства, враховувалися критерії ефективності розслідування.

“Стосовно того, що розповіли щодо російського загиблого Андрія Миронова, то його рідні й близькі навіть не були запрошені як сторона на процес. Але з цим треба розбиратися. Можливо, ніхто не відгукнувся”, – каже Карина Мокаленко.

За її словами, Анна Петухова також вивчає питання, чи була стороні захисту обвинуваченого надана достатня можливість представляти свою позицію, викликати свідків, оголошувати й досліджувати необхідні докази. Чи був суд досить справедливим.

Не в тому місці

Напередодні початку суду в Музеї Майдану відбулася презентація документального фільму “Не в тому місці” (“The wrong place”), авторами якого є українська журналістка Ольга Токарюк і її італійські колеги Крістіано Тінацці, Рубен Лагаттолла, Даніло Елія.

Автори стрічки поїхали на місце події – гору Карачун і продемонстрували за допомогою оптики, що з такої відстані дуже складно роздивитися людей. А якщо і можна когось побачити, то жодним чином не можна ідентифікувати як журналіста.

Останні слова фільму дають оцінку цій історії: “На пагорбі Карачун перебувало понад сотню солдатів. З повної колоди карт слідчі одну витягли навмання – карту Віталія Марківа, простого солдата, якого назвали командиром у суперечливій і неточній газетній статті. Він єдиний зі 140 солдатів мав подвійне громадянство, а отже, його можна було судити”. 

Автор: Юрій Луканов; Український Центр громадянських свобод ZMINA


Continue Reading
You may also like...
Click to comment

You must be logged in to post a comment Login

Leave a Reply

To Top